Статус: Очікує оцінки

Господар будинку: Безрученко Олег Євгенович

Люди, які проживали в будинку: Безрученко Оксана Володимирівна - дружина, Безрученко Дар'я Олегівна - дочка, Свалявін Володимир Іванович - зять

Контактний телефон: +380969296461

Наслідки війни: 24 лютого 2022 року російська федерація розпочала широкомасштабний наступ на територію України, а вже 26 лютого по всій території міста Маріуполь розпочались масові авіаудари, ракетні та артилерійські обстріли військових та інших важливих оборонних об’єктів, багатоповерхівок, домів.
До того моя родина ще мала можливість ночувати в квартирі, однак вже з 01 березня під артилерійськими вибухами ми були змушені бігти у підвал, до кінця березня вийти майже не могли, жили там продовж місяця, без світла, газу, води, майже без їжі. 06 березня, під час воєнної операції російських збройних сил на території України квартиру моїх батьків було зруйновано, в результаті прямого попадання снаряду реактивної системи залпового вогню калібру 122 мм (результати експертизи військових ЗСУ під час перебування там). Пізніше, вранці 10 березня після авіаудару і частину під’їзду, де знаходилась квартира батьків: руйнування стін, вікон, дверей, пошкоджено все майно, яке знаходилося в квартирі. Зазначені руйнування підтверджуються фото та відео підтвердженням. 11 березня 2022 року близько 10 ранку було пряме влучання в перші поверхи під’їзду, а через пару годин і в квартиру свекрові. Цей будинок знаходився напроти нашого будинку. Під час цього ми фізично не могли бути там, прибігти та якось допомогти, так як нас постійно обстрілювали і добігти до неї ми не мали можливості. До того під обстрілами ми кожен день по черзі навідували її і приносили теплу їжу. Моя свекровь була хвора і не могла самостійно ходити, що ускладнювало її перенесення до підвалу її дому. Після влучання в під’їзді почалась пожежа. Сусіди, які були поряд і укривались в підвалі її будинку, намагались врятувати її, але через постійні обстріли і не можливість дихати були вимушені її покинути. На наступний день, прорвавшись під обстрілами до неї я побачив що вона мертва. Дуже складно уявити, що в 21 сторіччі неможливо поховати людину, але це страшна правда березня 2022 року в Маріуполі. В ті дні нікого майже не ховали, холод, застигла земля, відсутність знаряддя і постійні обстріли - люди кидали своїх близьких і бігли. Моя родина, сидячі у підвалі під обстрілами і авіаударами, не полишала думку поховати рідну людину, але небезпека приходу в будинок ворога так і не дала нам це зробити. На ранок 25 березня, коли на дві години замовчали вибухи, я прийняв рішення їхати за межі міста. Автівка була розбомблена і майже не їхала. Після того як під обстрілами, ризикуючи своїм життям, моя родина пройшла приниження з руських блокпостів і фільтрації, ми виїхали з м. Маріуполя і добравшись до безпечного місця 17.04.2022 року я звернувся із заявою про злочин до правоохоронних органів України. На сьогодні ніяких результатів немає.
Ми з дружиною залишились без роботи, без рідної людини, без квартир і можливості на спокійне існування. У червні мені виповнилось 60 років, але в трудовій книжці були виявлені помилки (довідкою підтвердити не можливо, так як підприємство знаходиться в окупованому Маріуполю), тому сьогодні я ще не отримує пенсію, мною було подано позив до суду для підтвердження записів. Дружину звільнили з роботи після окупації міста. Знайти щось у віці 59 років в новому регіоні виявилось неможливим. Сьогодні я і Моя родина, як і більшість родин країни, зіткнулась з надзвичайно великими фінансовими складнощами. Ми, втративши все, живемо за зарплатню дочки і зятя і соціальну допомогу у розмірі 2 000 грн на особу, орендуємо квартиру за 15 000 гривень на місяць, наших грошей практично не вистачає на нормальне життя. Накопити на нову квартиру мабуть ніколи більше не вийде.